***
Ще року не минуло, вже – вдова,
Осиротіли ненароджені сини.
А що поробиш? Зараз йде війна –
Потвора повзає у мене по землі.

Іде війна… Світоглядів війна.
Гордяться діти батьком без ноги…
А у мізках людей – купа лайна,
В додачу ще й гадючник на горі.

Іде війна…

Туман писав 28 квітня 2019, 20:33

А у мізках людей – купа лайна,
В додачу ще й гадючник на горі.

Гадючник на горі і є результатом лайна в мізках.

Про патрійотів

В його піснях і Україна, й Крути –
Патріотизм в цинічних словесах…
Як мало зараз тих, хто проростає
Хмаринками на синіх небесах.

Бездарне знову прагне на престол –
Слизьким, холодним заповза вужем
Крізь аромати ніжних матіол…
Ніколи не обожнюйте нікчем.

Зустріч із Левком Лукьяненком

На сцену жваво піднімалася людина
(Зал вгомонився, враз притих, завмер) –
Легенда нації в її лиху годину,
Надія, приклад для прикутих до галер.

Даровано йому високоліття й розум –
Богам видніше мабуть все згори…
Слова пройшлися по спині морозом –
Голодомор, сексоти, табори.

Поза межею, наодинці з совістю…
А скільки тих, що продалися за рублі?
Роки в душі звучать страшною повістю –
У кожного своє життя, свої щаблі.

Він кров’ю виборов сучасну Україну.
Це – сенс, це – ціль, це – долі Еверест…
Найголовніше – не родитися людиною,
Прожити нею – ось найважчий хрест.

Тут багато такої поезії:

https://forum.pravda.com.ua/index.php?a ... ;u=5021623

Kopf писав 29 квітня 2019, 18:50

Зустріч із Левком Лукьяненком

На сцену жваво піднімалася людина
(Зал вгомонився, враз притих, завмер) –
Легенда нації в її лиху годину,
Надія, приклад для прикутих до галер.

Даровано йому високоліття й розум –
Богам видніше мабуть все згори…
Слова пройшлися по спині морозом –
Голодомор, сексоти, табори.

Поза межею, наодинці з совістю…
А скільки тих, що продалися за рублі?
Роки в душі звучать страшною повістю –
У кожного своє життя, свої щаблі.

Він кров’ю виборов сучасну Україну.
Це – сенс, це – ціль, це – долі Еверест…
Найголовніше – не родитися людиною,
Прожити нею – ось найважчий хрест.

Тут багато такої поезії:

https://forum.pravda.com.ua/index.php?a ... ;u=5021623

Це моє.. але я не пам,ятаю, щоб я там публікувався...

nevfy (туман) - це я... забулося...

Оптимістичне

Про що писати ? Все давно відомо.
Де взяти те єдине свіже слово?
Куди іти? Орієнтири втрачені.
На що опертись? Цілі не позначені.

А я пишу – рву пута безнадії,
І мрію, і живу, і не втрачаю віри…
Нема межі серед п’яти стихій
Для наших найсолодших мрій.

Юрко КОСМИНА

ДУМА ПРО НЕНАМАЗАНУ МОВУ

(полум'яна промова для виконання на будь-якому ток-шоу українського телебаченні)

Чи заслаб хтось із вас розумово?
Чи від ницості зовсім засліп?
Хто підсунув народові мову,
Що її не намажеш на хліб?!

Тут калорії ролі не грають:
Все, що бачить, вкраїнський народ
Щедро маже на хліба окраєць
Та кладе у роззявлений рот!

Вила, клуню, корову, лопату,
Гриб-поганку та атомний гриб,
Навіть мамину мазанку-хату
Українець намаже на хліб!

Ось він їсть канапе з популізмом,
Ось — з корупцією бутерброд,
Все це смачно, поживно, корисно!
На очах розквітає народ!

Що завгодно, паскудне й поважне,
Ми жувати готові, авжеж —
Тільки мову на хліб не намажеш!
І кавалками не накладеш!

Перш ніж парити нам свої гасла,
До народних дослухайтесь тез:
Ну чому ваша мова — не масло,
Не повидло і не майонез?!

Ми би жерли її без упину,
Накладаючи на бутерброд —
Замість кетчупу та маргарину,
Замість смальцю й паштету зі шпрот!

Та оскільки чекати — даремно,
Буде їсти народ те, що звик:
С тонкім прівкусом братского хрєна
Общєпітскій вчєрашній язик!

СЕРГІЙ ЖАДАН

Йдеться передусім про самотність.
Про пісню ліфта
в горлі під’їзду,
яка будить з сну,
виводячи ноти прощання
о четвертій ранку.

Йдеться зокрема про невміння вийти
з вулиць і площ безголосся
на світло та крики, що радо
вітають кожного
спраглого.

Йдеться про найскладніше.

Мало знати значення слів.
Мало вміти відгукуватись
на привітання сторожі при брамі.
Куди примхливішою є наука мовчання,
мистецтво подиху,
вміння вислухати голодного,
який розповідає тобі
про ранковий хліб,
вміння дослухати до кінця того,
хто перераховує всі провини
людства.

Нас не було навчено слухати голоси,
сплетені з печалі,
нам не було пояснено щедрість лікарів,
які не мають чим допомогти,
проте завжди можуть вислухати.

Нам ідеться про нашу самотність,
в якій ми так добре почуваємось,
якою ми виправдовуємо
критичну нестачу любові
в цьому прекрасному
світі.

З усім іншим ми більш-менш
навчились давати раду.

Легко говорити
з озлобленими – за їхнім
мовчанням стоїть безпорадність.

Легко говорити з хворими –
слухати задушливий кашель,
мов грітися при багатті,
що повільно згасає.

Найскладніше, звісно,
говорити з
деревами –
ніби нічого й не винен,
а ось стоїш серед сосен,
відводиш очі.

Обступають тебе прискіпливо,
слухають,
стримуються.

Наче громада, в якої вночі
обікрали церкву.

НЕВЛОВИМЕ

Не враз чи зненацька осліп, як Гомер:
полетіли вістки-ластівки, а не видива,
переслухаю всіх, наче клен під дощем,
і прийму, як рілля, кожну краплю в заглибини.
Співай, щебечи - я не чую лише наказ.
І на звук відгукнусь, але грім ще й оглушить...
Я - сліпець. І тому до грудей торкавсь,
аби краще почути й пізнати душу.
У мені вже не кров, а чужі голоси,
шепотять, що було ,
і просять добра на завтра.
А навіщо?
“Прозрійте! - благає сліпий, -
Воно з вами завжди. Впізнавайте!”
Чисте небо святилось від цих молінь,
тріскавсь камінь, вивільняючи парость.
Лише зрячі лишались глухі
та чудо явити благали.
(с)

Ми плакали на цвинтарі, безсилі,
А скрізь жовтіли на землі
Потоптані знамена милі
І наші зламані шаблі.

І сотні нас з чужинцем побратались,
Втікли від нас в ворожий стан
І разом з ворогом знущались
З кривавих сліз, кривавих ран

Свої - серця нам виривали,
Чужі - тесали нам хрести,
А ми дивились і не знали,
Куди нам з цвинтаря іти .

Олександр Олесь 1908

Александр Зинченко выступающий за Манчестер Сити привез золотую медаль Чемпионата Англии в родной город Радомышль (Житомирская обл)
Ни у одного чемпиона Англии нет такой уютной домашней фотографии

Ігор Римарук (1958 - 2008)

Сиві гриви зірниць,
вузлувата дорога...
Чую клич: "Озирнись!"
Озиратись - на кого?

Лиш опока золи -
золотими степами,
що всуціль заросли
соляними стовпами.

Під копитом змина
понадземна відплата
і старі письмена,
і нові письменята.

Незатуплений гнів
підтинає коріння.
До комонних огнів
промовляє каміння.

оце курнув ігор романчук

Юр Іздрик
LEVEL ZERO

я з тобою від мови відмовився б
ми були б винятково тихими
для життя вистачало би повністю
наших доторків поглядів дихання –

бо любов у нечутних є смислах
замість різних там присудків-підметів
ми наповнили б смислами числа
вклавши все у зворотний відлік

бо любов – то найвища готовність
стартувати без часу на вибір
і життя розігнавши на повну –
мовчки вирватись в інші виміри

де немає ні знаків ні символів
ані мови ані математики..
тільки близькість як форма вислову
і любов – як нова граматика

Юр Іздрик
ОЧІ СТРАХУ

прокидаєшся злякано щойно
пташки тінь прослизне по плечах
і спросоння цілком безборонна
у зіницях не втримуєш страх
це не сни не сезонні кошмари..
це нових відчуттів переляк..
страх навіки залипнути в парі..
страх що зроблено вибір не так..
страх в собі розбудити стихію..
страх стихію зустріти в мені..
страх що вивільнитись не зумієш..
що рішуче не вимовиш «ні»..
не лякайся – то крила і вітер
я – далеко я – майже ніде..
ну хіба що в оцих-ото літерах
чутно пісні відлуння бліде..
ледве жевріє пристрасть багряна
слабко пахне чебрець і полин..
і сюрчать цвіркуни рамаяну
між прим'ятих тілами стеблин..
я ж плекаю сади безнадії
і надії плекаю сади
не журися – прийду лиш тоді я
коли подумки скажеш «прийди»
не лякайся – згадаюсь тоді лиш
як захочеш згадати сама
а повіриш мені
як повіриш
що крім тебе
нікого нема

MАRJANA SAVKA

Все розумію і навіть нічого не прошу.
Тільки не кидай свою неустанну сторожу.
Тільки її не лишай - мою безпричинну
Гостру любов. Її. Мою батьківщину.
Ріки стікаються в море. Моря в океани.
Світ зрозумілий настільки, наскільки незнаний.
Серце наповнене тим, що дає йому силу.
Знаєш, я більшого в тебе і не просила б.
Хай не зробити святого із грішного люду.
Тільки зніми їм з очей ненависну полуду.
Знаю, болітиме гостро. Хтось, може, осліпне.
Просто лиши нам світло своє неусипне.

БОГДАН ТОМЕНЧУК

Відмолиш в храмі душу несвяту.
Собою вкотре Бога обнадієш.
Й таку свою вселенську самоту
На сім вітрів на сто доріг розвієш.
Поколиш правду до колючих слів.
І буде кров, немов краплини глоду..
В затерплу твердь неораних полів
Посієш волю. Не діждавшись плоду,
Коня впрягаєш, щоб орати знов,
І плуг скрипить, виорюючи кості.
І йде назустріч Той, Котрий Любов,
Увесь як образ праведної злості...
І білий світ біліє від кісток,
Здалека чути сурми парадОві,
Де предок наш загинув? вимер? здох?
Знов стоїмо, до визиску готові?..

MАRJANA SAVKA

опівночі, втікаючи від себе,
не обертайся, не притишуй крок,
бо коли йдеш самим краєчком неба,
так легко впасти в прірву між зірок.
так просто друга недругом зробити,
коли довкола темрява густа,
і випити провину й недопити,
утерши міцно стулені уста.
опівночі, коли говорять душі
і ходять сни навшпиньках у пітьмі,
життя здається жменею окрушин,
котрі крізь пальці сиплються самі.
не обертайся, просто йди до когось,
а може, там і є нарешті ти.
наллєш йому по два ковтки терпкого.
...а там удвох, здається, легше йти.

Василь Стус

На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і простір, і сніг.
І котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І зголілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.

Художник Олег Шупляк

Автор - Анатоль.

України немає у планах Кремля,
Як держави,
Як нації.
"Юго-Западний округ", російська земля,
В мріях жаби
Ввижаються.

Кулі зменшити можуть число ворогів.
Та не факт іще.
Можуть збільшити.
Не дарма ж першим слово було у богів.
Так напевніше.
Це надійніше.

На війні когось убити -
Це не ново.
З ворогів своїх робити
Може слово.

Перетворити Україну в русскій мір,
Кремлівський намагається вампір.
І цим убити.
Русифікація - це зброя в цій війні.
І мислевіруси не менше руйнівні.
Що тут робити?

А русскій мір іде через язик.
Не бачить цього, хто до нього звик.
І це й не дивно.
Адже язик - не те, що в роті м'яз
У головах людей він вже зав'яз.
І дуже сильно.

А через нього йде потоком рій ідей,
Переконань від русскомірних же людей.
Та ллється знову.
І вже мільйони в Україні ворогів,
Що ненавидять люто так її,
І нашу мову.

Для перемоги я рецепт скажу тобі,
Повторю лише думку цю не нову:

Стань українцем - вбий москаля в собі,
І переходь на українську мову.

23 січня народився Грицько Чубай (23.01.1949— 16.05.1982) — видатний український поет, перекладач. Один із лідерів львівського літературно-мистецького андеґраунду 1970-их років, видавець самвидавного літературно-мистецького часопису Скриня (1971). Батько лідера гурту "Плач Єремії" Тараса Чубая.

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку –
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою тишу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію, забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.

Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.

Останній тасманієць

Я — один. Я — останній. То значить — король.
Є Тасманове море й тасманська земля.
А земля мусить мати свого короля,
Так сказав мені той, хто давав оцю роль.

Кожен трон на кістках. Та не ради відзнак
Я споруджую трон із людських черепів.
А заради того, що народ мій терпів:
Ті людські черепи я відбив у собак.

У собак, у дерев... Ти заглянь у сади —
Кожна яблуня кров‘ю підживлена там.
Нас вбивали для добрив. Здавалось катам:
З тіл людських виростають солодкі плоди.

Більше добрив немає. Збираю кістки
І споруджую з них піраміду страшну.
Скоро я за найвищі дерева сягну.
Я — король, підо мною — мої земляки.

І куди не погляну — маєтки чужі.
Рідні душі — це тільки прудкі кенгуру.
В них живуть мої предки. А сам, як помру,-
Оживу серед них на зеленій межі.

Ген чужинці пливуть до моєї землі,
Щоб орати поля, закладати сади.
Є в них мито — ковток вогняної води:
Адже в них у пошані старі королі.

Я для них божевільний. Та це не нове.
Піраміда моя все росте і росте.
Я тримаю у серці пророцтво святе:
Ця споруда імперію переживе.

Хоч загинув народ, та повір‘я старе
Залишилось мені від батьків та дідів:
Хто чекає із трупів солдатських плодів,
Той нічого, крім трупів, і сам не збере.

Микола Руденко

NAT писав 09 грудня 2019, 10:05

СТУС.jpg


Василь Стус

На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і простір, і сніг.
І котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І зголілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.

Художник Олег Шупляк

Як дивовижно поєднуються таланти поета і художника в цьому пості...

ОЛЕНА ТЕЛІГА

Відповідь

О, так, я знаю, нам не до лиця
З мечем в руках i з блискавками гнiву,
Вiйськовим кроком, з поглядом ловця
Iти завзято крiзь вогонь i зливу.

Ми ж ваша пристань — тиха i ясна,
Де кораблями — вашi збитi крила…
Не Лев, а Дiва наш вiдвiчний знак,
Не гнiв, а нiжнiсть наша вiчна сила.

Та ледве з ваших ослабiлих рук
Сповзає зброя ворогам пiд ноги,
Спиває нiжнiсть легендарний крук —
Жорстокий демон бою й перемоги.

I рвуться пальцi, довгi i стрункi,
Роздерти звички, мов старi катари,
Щоб взяти зброю з вашоi руки
I вдарить твердо там, де треба вдарить.

Та тiльки меч — блискучий i дзвiнкий —
Вiдчує знову ваш рiшучий дотик,
Нам час розгорне звиклi сторiнки:
Любов i пристрасть… нiжнiсть i турботи.

Художник Олег Шупляк